Лера Чачібая, директор і співзасновник радіо «Аристократи», продюсер і ведуча The Selector, ведуча ШоуВасШоу на Громадському Тв, друг салона haze

Мені здається, що я навіть занадто схожа на своїх предків. Іноді дивлюся на фото після фотосесії і бачу не себе, а тата, бабусю, маму, маміду. Мене це щиро радує, на це цікаво дивитися. І так, мені приємно від усвідомлення свого коріння. Вони є я. Я є вони.

Батьки — радянські інженери та їхні друзі конструктори — своєю головною цінністю вважали порядність. Час було гнилий, підлий і цілі покоління знаходили для себе ось такий своєрідний притулок. Ти можеш бути голодний і голий, але зобов’язаний бути пристойною людиною. Папа сказав мені якось «Ніколи не порушуй закон. Закон — це базис порядку. Але якщо вже порушуєш, роби це раз в житті і в задоволення ». Так я і живу. Без задоволення (сміюся)

Моє сьогодні — справи-справи, ефір, будівництво, ой як пощастило з підрядниками Бенчмарк, архітектори Forma — унікальні хлопці, ну ось ще пара зустрічей, ой, а цілий день щось пролетів, а піду-но я на Кроссфіт.
Нещодавно я раптом зрозуміла, що вже близько 15 років керую малими групами людей. Але тільки зараз у мене з’явилося відчуття, що в моїх руках — важка і кругла куля відповідальності. Я тривожно думаю про те, як все встигнути і не упустити найважливішого.

Днями я зустріла колишню колегу, яка ділилася як їй подобається радіо «Аристократи». Я слухала її спокійно, але на фразі: «Адже це те, чого ти завжди так хотіла» — застопорилася. Чому вона так вирішила? І чому вона про це знає, а я навіть не замислювалася?

Останнім часом в моєму розумі з’явився хештег «100 днів без егоїзму». Я взагалі вважаю, що в команді повининна бути хоч одна людина, яка не дозволяє собі тягнути ковдру на свій бік. А, навпаки, «працює» прозоро-бузковим повітрям, який наповнює простір.

Очевидно, що Пилип Пилипович Преображенський мав рацію. Чимало речей можна вирішити просто ласкою. Навіть, коли людина загнала себе в кут власної провини, важливо швидше вивести його звідти. І я не про те, що потрібно бігти до людини з хусткою і келихом рому в знак розради. Я про те, що потрібно передати йому відчуття турботи. Посилання, що він не один.

Всі чомусь впевнені, що з Ярославом і Данилом я тільки те й роблю, що регочу з ранку до вечора, як в «ранковому шоу». Чимало, я впевнена, думають, що це манна небесна працювати з такими чудовими хлопцями. І це звичайно ж правда.
Якщо вам цікаво як ми ладнаємо всередині команди, то не намагайтеся формулювати запит за шаблоном «два чоловіки-одна жінка — способи легкої комунікації». На мій погляд наше головна відмінність не стать, а вік.

Коли мене просять сфотографуватися, в моїх відчуттях, це, нібито б я попросила кашалота піднятися на поверхню, щоб запитати як він себе почуває. Для мене необхідність фотографуватися болісна. Мені так затишно там на дні океану, без всіх цих фіксацій і грубих вторгнень. Втім, пару фото-художників, з якими навіть цікаво цим займатися, я вже знаю. Несподівані приємні відкриття.

Мені хочеться легкості. Мрію, щоб доля прийшла до мене і щось ось просто так дала. Не тому що заслужила або відвоювала, а зовсім без причини. Я цього дуже чекаю.
Про щастя я мислю станами. Не подіями, людьми, місцями. А саме станами. Наприклад, пам’ятаю, як купила велосипед і їхала по Гаванському мосту в басейн. У пам’яті досі виразні спогади цієї легкості і польоту. А якось пам’ятаю, після страшних снігових заметів та екстремальної подорожі з Клівленда в Чикаго, ми, нарешті, дісталися до нашого хостела, пили на теплій кухні чай з печивом і підслуховували розмови жвавих дівчаток з Іспанії та Ізраїлю. Було таке відчуття, що всі люди чарівні. І єдина небезпека — це стихія. Але вона переможена! І це щастя.

Жінки, насправді, можуть все. Десь між клітинами в їх організмі є інформація про те, як керувати світом. І вони схожі на великих барвистих медуз в Індійському океані. Постійно змінюють колір і форму і завжди живуть своїм життям і фантазіями.
Є у мене одна мрія. В Іспанії щоосені проходить фестиваль креветок. Я дуже хочу туди поїхати і вдосталь наїстися всіх цих крабів і лобстерів, підглянути як їх готують. А після запити все це прохолодним білим вином. І ні про що в цей момент не думати.

Не відмовилася б від ідеї мати будинок в Грузії, і звичайно ж на березі моря. Або в лісі на західній Україні. Мені було б приємно запрошувати друзів і всіх, кому потрібен перепочинок. Проводжатимемо важке сонце за горизонт, пити вино і вести розумні неспішні розмови.